Взявши до рук фотокамеру, Cіма Деґані простежує історію українського села Євминка. У 1943 році майже всі жителі села були депортовані, багато з них потрапили до Мюнхена, а частина до Нойаубінга. Після закінчення війни більшість із них повернулася додому. Однак їхнє життя вже ніколи не було таким, як раніше. Фотографиня документує на плівку історії та спогади, а також реалії сучасного життя очевидців подій та їхніх родин.
В Євминці буяє зелень. Сьогодні тут проживає близько 500 осіб, але під час літніх канікул – значно більше. У липні 2021 року ми вирушили в це українське село до його мешканців, історії яких давно забуті. Ми – невелика команда, що складається з фотографині Сіми Дегані, співробітниці Центру документації NS в Мюнхені та експертки з питань Східної Європи Крістіни Толок та української перекладачки Любові Даниленко. Уранці ми виїхали з Києва. Дорога зайняла менше години.
Ніна Тарасенко добре знає цей маршрут. Щонеділі вона їздить автобусом до Євминки, щоб доглядати за маминою хатою та садом. «З великим садом багато роботи, моїм дітям це нецікаво. Але я не можу покинути це все напризволяще…» Ще підлітком вона переїхала у велике місто Київ, виховала двох доньок і скоро збирається на пенсію. Нещодавно вона забрала до себе у Київ свою 90-річну маму Ганну Гутник, щоб опікуватися нею. Ніна живе з чоловіком і матір’ю у багатоповерхівці на околиці міста.
Коли Ганні Гутник було тринадцять років, її разом із матір’ю та п’ятьма братами і сестрами під час Другої світової війни депортували до Гоенбрунна поблизу Мюнхена. Мати та старші брати Іван, Володимир і Федір були змушені працювати у Гоенбрунні на військовому заводі з виробництва боєприпасів (MUNA). Дві її менші сестрички Агафія та Марина не пережили табору, вони померли в Гоенбрунні у віці семи і трьох років. Батько був призваний на початку війни на фронт, його доля невідома. Після війни Ганна Гутник із мамою та трьома братами повернулася до Євминки. Там пішла на роботу в місцевий колгосп, народила дочку. «Вона власними руками побудувала хату,» — з гордістю розповідає про маму Ніна Тарасенко. А ще Ганна обробляла великий город і сад. «У моєї мами великий палець на руці весь час був зеленим».
Їдемо машиною через село. Воно складається переважно з невеликих традиційних дерев’яних хат, але має вже й дачі, це трохи більші будинки для відпочинку, які стали частиною місцевого краєвиду, так само як і незліченна кількість лелек. Нарешті ми дісталися центру села, поруч школа. Літні канікули в Україні порівняно довгі, з червня по серпень. На дитячому майданчику перед школою зустрічаємо групу дітей. Їм від десяти до чотирнадцяти років. До школи тут насправді ходить лише один з них. Майже всі вони лише в гостях у своїх бабусь і дідусів чи прадідів. Чи знаєте ви щось про війну, що ви знаєте про Німеччину? «Я знаю, що під час війни тут були німці, — каже Владик, — бо моя прабабуся мусила працювати в Німеччині». Кілька телефонних дзвінків, і ми сидимо разом з його мамою Євгенією Овечко в будинку його прабабусі Марії Садової. Їй 96 років.
Тоді у 1942 році, коли Марію забрали на примусові роботи, дівчині було лише сімнадцять. Через рік до Німеччини були також депортовані батьки Євдокія та Федір, а також молодші сестри Віра та Уляна. Як і родина Гутник, вони також примусово працювали на військовому підприємстві MUNA в Гоенбрунні. Марія Садова показує нам старі фотографії. На звороті примітка «Брандербург, 1943 рік» українською мовою. Сьогодні вона вже не може згадати назву місця та фірму, де їй довелося працювати. «Опель», — додає її онука Євгенія Овечко і пояснює: «Я виросла на цих історіях». Як тільки вдається, Євгенія їздить з Києва в Євминку, щоб допомогти бабусі в побуті.
На іншому кінці села живе Олександра Гавриш. Їй 84 роки. Її донька Лариса Писаренко тепло вітає нас у батьківському домі. Її мати працювала у селі поблизу Мюнхена, а батько у фермера в Маттзее, Австрія. Після війни обидва повернулися до Євминки, де одружилися і народили двох дочок. Лариса разом із родичкою доглядає хвору маму. Батько Григорій Гавриш помер два роки тому. Він був головою місцевої спілки, яка представляла інтереси колишніх примусових робітників. Тоді він допоміг групі істориків Мюнхенського дослідницького центру зібрати свідчення односельчан. Лариса Писаренко з ніжністю розповідає про свого батька. «Це важко, я дуже сумую за ним». Працює вчителькою в Євминці, і ще доглядає за свекрухою. На примусових роботах під час нацизму були не тільки Ларисині рідні батьки, а й батьки чоловіка.
За нацистського режиму вивозили не лише молодь і дорослих, а й дітей. Скільки – ілюструє вицвіла фотографія перед бараком, на якій зображена Ганна Шусть. Вона теж з Євминки, але зараз живе у Броварах, передмісті Києва. Вона вказує на маленьку дівчинку в задньому ряду, яку тримає жінка в білій хустці. «Тоді мені було три роки». Фото було зроблено в таборі Еґґартен, що належав паровозоремонтному заводу (RAW) у мюнхенському районі Фрайман. Вона не пам’ятає ані те, як було знято цю фотографію, ані хто доглядав за нею та її сестрою, поки їхні батьки були змушені працювати.
На фото також видно Анну Шаповалову. Разом із батьками та старшим братом вона перебувала в одному таборі з подругою Ганною Шусть. 82-річна жінка запрошує нас до своєї київської квартири на каву та торт. У вітальні висять нагороди та грамоти за активну діяльність. «Я розповідаю в українських школах учням про примусову працю в Німеччині». Уже понад двадцять років дві євминчанки займаються громадською діяльністю. Коли в 2000-х роках почалась виплата компенсацій з німецьких коштів, вони допомогли багатьом колишнім примусовим робітникам подати документи.
Обидві розповідали про численні труднощі з документами, які б засвідчували долі та історії людей у належний спосіб. Аби довести своє право на виплату, можна було скористатися й фотографіями або предметами з часів перебування в Німеччині. Однак їх рідко зберігали — не в останню чергу тому, що за радянських часів вони могли спричинити проблеми їх власникам. Для радянської влади всі репатріанти перебували під підозрою у тому, що вони добровільно працювали на ворога і таким чином співпрацювали. Тому будь-які згадки про період примусової праці часто знищували. Довгий час ця тема була табу; те, про що мовчали. З недавнього часу ситуація змінилася: у Києві на місці Бабиного Яру тепер стоїть пам’ятник, який вшановує долю примусових робітників.
Незадовго до виїзду з Євминки ми випадково розговорилися з Анатолієм Власиком. Цей 40-річний чоловік народився в Євминці. Кілька років він тримає кіоск, єдиний магазин у селі. Він розповідає про свою бабусю та її сестер, яких також депортували до Німеччини. Ми розмовляємо про пам’ятники в селі, присвячені ветеранам, партизанам та загиблим Другої світової війни. «Насправді прикро, – констатує Анатолій Власик, – півсела було тоді забрано на чужину, але тут про них нічого не нагадує».
Текст: Кристина Толок